Полісся і Донеччина у поезії Анатолія Сущева

Подробности

Категория: Анатолий Сущев

Опубликовано 25.12.2025 19:51

 Після повномасштабного вторгнення рф в Україну багато українців були змушені покинути рідні домівки й роз’їхатися по різних містах країни. Не винятком стали й костянтинівці, для яких вимушене переселення стало важким, але необхідним кроком. Та попри відстані, у серцях вони зберігають любов до рідного міста й віру в повернення. Сьогодні костянтинівці змушені жити у різних куточках України. Доля розвела нас по різних дорогах, але не роз’єднала серця.

І саме у дні різдвяних свят ця нитка пам’яті й єдності відчувається особливо гостро. Різдво - час тепла, надії та повернення до витоків, навіть якщо фізично ти далеко від рідної домівки. У ці святкові дні слово стає світлом, а поезія - прихистком для душі.
Центральна міська публічна бібліотека презентує членам нашої громади різдвяний подарунок – онлайн зустріч із Анатолієм Сущевим, членом Літературного об’єднання «Дзеркало», місцевим поетом.
Сьогодні пан Анатолій мешкає у селі Суйми на Рівненщині. Це мальовничий край, позначений на мапі України не лише географічно, а й духовно: край природних див — Базальтових стовпів, тихих озер, історичних пам’яток, стародавніх замків і унікальної вузькоколійки.
Та попри красу Полісся, щирі рядки поезії, народжені між спогадами й сьогоденням, між Поліссям і Донеччиною, об’єднують нас навколо спільної пам’яті та віри. Це не просто поетична зустріч - це тепла різдвяна розмова про дім, про дорогу, про світло, яке не згасає навіть у найтемніші часи. Запрошуємо читачів і поціновувачів поетичного слова познайомитися з новими віршами Анатолія Сущева у межах онлайн літературної вітальні. Це буде тепла зустріч, де слово єднає, підтримує і нагадує: ми разом, де б не були.
Останній притулок?
Останній притулок у Суймах, у школі -
Сюди залетіла у сполоху доля.
Зі сходу на захід несли її крила,
Хоч в немічи були бажання і сили.
Тепер гуртожиток дає мені спокій.
Надовго, гостинно приймає, чи поки
Русня і до цього порога припхнеться,
Бодай кара Божа його не минеться?
А тут - люди добрі і край - мальовничий.
Всім серцем й душею добра усім зичать.
Війна хоч далеко, та чути напругу,
В очах по загиблими - жалість і туга.
Хоч як тут не гарно, думки - на Донбасі,
Який від вогню мов у пеклі наразі,
Які повсякденно у смутку й печалі,
Бо біль невгамовну за нього зазнали.
Останній притулок хай буде не довгим
З подякою людям за прихисток й Богу,
Бо рідна домівка нехай і в руїнах,
Чекає на мене, як матінка - сина.
Чекає усіх, хто з неволі покинув
Нажите роками всяк горблячи спину.
Тепер світ за очі свій вік коротає,
Та все ж повернутися в дім думку має.
Все місто моє у суцільній розорі,
В кіптяві, у попілу, та не в покорі.
Під шквалом снарядного вітру не гнеться,
А стійко і мужньо із ворогом б'ється
З надією, що у звитягах вражина
Покине мій край, як і всю Україну.
Тому запорукою - сили могутні
І віра велика в щасливе майбутнє.
Тож де народився, то й там пригодився,
Від щастя любить де не раз просльозився,
Де вулиця кожна і кожний провулок -
Останній мій подих, останній притулок!
31.10.2025 р.

Лебідка
Осінь. Листопад. Дні стали замалі,
Часто в захмареність мрячно дощить,
В плавнях й ставках чути плескіт чим далі -
Качкам ця втіха там завжди годить.
Вечір у воду сіда дуже швидко,
Краєм торкнувши беззоряну ніч.
З плавнів у став випливає лебідка,
Найкрасивіше з творінь - певна річ!
«Чом ти одна?», - її в думці питаю,
Де лебедята із парою, де?
Та щось недобре в душі відчуваю
І те "недобре" ніяк не зійде.
Мабуть загинув коханий у небі?
Сталося як це, навіщо, чому?
І той політ, хоча був по потребі,
Хоч то є правда, в те віри не йму.
Правди не діти - електромережа
Крила згубила, опутавши їх.
Вільний політ їм вдалося обмежить -
Ще кілька махів і трепет їх стих.
Без діточок - тому видра причина.
Кажуть - біда не приходить одна,
Наче лебідка була в чомусь винна,
Бо стала доля доволі сумна.
Та не зламало її теє горе -
Бачу по ній, по поставі її.
Білу красуню в майбутньому скоро
Інші побачать стави і краї.
Буде не одна весна ще і літо,
Як забере її зграя в політ.
Знайдеться пара їй, з'являться діти,
З ними й побачить за хмарами світ...
В темряві стало білявку ледь видно -
В плавні до ліжка мабуть попливла.
Доля її мені стала за рідну,
Може й вона в собі те набула!
04.12.2025 р.

Де ж ви мої, просто так і знайомі.
Де ж ви мої, просто так і знайомі,
Де ж ви і друзі, і рідні мої,
Де прижилися подалі від дому,
Як прихистили вас інші краї?
Знаю, ви всілися там, де не вдома,
Там, де не в радість все, біля журби,
Там, де смартфони працюють без втоми,
Щоби спитати - як ти, як тобі?
Знаю, ви ладні не йти, а летіти,
Але не можна туди - не тепер.
Ворог там кров'ю загарбане мітить,
Трощить усе на злодійський манер.
Бачити те - кожне місто - Помпея,
Зсув на поверхні - з бетону і скла,
Лава вогню мов поріднена з нею,
Все поглинаючи, грізно пливла.
Так, це було, та й по сей день триває,
Ще від вогню попеліє земля.
В цім божевіллі пощади не знають
А ні доросле, а ні немовля.
Стихнуть колись жерла громоголосні,
Мир поховає сокиру війни,
Попіл поля вкриють златоколосні
По всій окрузі, по всій царині.
Любі скитальці мої не без втоми,
Де б не були - ми велика рідня.
Стрінемось всі у найбільшому домі -
У мирній країні світлого дня!
(2025 р.)

   Нехай ця зустріч стане символом єдності й духовної підтримки, різдвяним даром для кожного, хто носить у серці Костянтинівку. Бо де звучить українське слово, де живе пам’ять і любов - там є дім.
(Фото краєвидів села Суйми Рівненської області надані автором)

#Бібліотека_на_бульварі
#громадачитає